Коли понад рік тому нова адміністрація США взяла на себе роль посередника у переговорах між Києвом і Москвою, питання, яке раніше було одним із ключових у міжнародній позиції України, майже непомітно зникло з порядку денного: відповідальність Росії за воєнні злочини.
Американська сторона наполягала, що для того, аби Росія погодилася на будь-які переговори, необхідно відмовитися від публічної риторики, яка прямо її засуджує.
Для українських посадовців, а також для слідчих, журналістів і правозахисників, які документують воєнні злочини та домагаються покарання винних, це стало прагматичним компромісом.
«Якщо є щось, що цю адміністрацію [США] зовсім не цікавить, то це саме ідея відповідальності», — каже Наталія Гуменюк, журналістка і співзасновниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу .
На думку Гуменюк та інших розслідувачів, краще тимчасово прибрати питання відповідальності з переговорного процесу, ніж ризикувати тим, що його використають як предмет політичного торгу. Натомість вони шукають інші шляхи, де ідея покарання винних все ще має реальні перспективи.
Чорнобиль після удару російського дрона у 2025 му році «міна уповільненої дії»
Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році Офіс Генерального прокурора України задокументував понад 227 тисяч воєнних злочинів. Серед них — масові вбивства та катування цивільних, систематичне сексуальне насильство як метод ведення війни, примусова депортація українських дітей до Росії, а також навмисні удари по лікарнях, школах та об’єктах енергетичної інфраструктури.
Щоб зібрати докази, слідчі виїжджають на місця злочинів, опитують постраждалих і свідків та ретельно фіксують кожну деталь. Паралельно використовуються сучасні цифрові інструменти — супутникові знімки, розвідка з відкритих джерел (OSINT) та геолокація матеріалів із соціальних мереж.
Усе це дає змогу документувати злочини з точністю, яка ще кілька десятиліть тому здавалася неможливою.
«За будь-якими історичними мірками, це безпрецедентна робота», — каже Джанін ді Джованні, виконавча директорка The Reckoning Project — організації, яка збирає свідчення та просуває механізми відповідальності за воєнні злочини, скоєні в Україні.
Опір «Світові безкарності»
Втім, результат цієї роботи, за словами Пітера Померанцева, співзасновника The Reckoning Project та автора книги «Як виграти інформаційну війну», є парадоксальним: ще ніколи в історії не існувало такої кількості доказів, і водночас ще ніколи віра в справедливість не здавалася такою крихкою.
За останні півтора роки бюджет Організації Об’єднаних Націй скоротився приблизно на 40%. Міжнародний кримінальний суд, створений у 2002 році для боротьби з безкарністю за найтяжчі злочини, сьогодні стикається з фінансовим тиском та звинуваченнями у вибірковому правосудді. Загалом, згідно з дослідженням Freedom House за 2025 рік, рівень свободи у світі знижується вже двадцятий рік поспіль. Зокрема минулого року цей спад був зафіксований і у Сполучених Штатах.
Для України це ставить фундаментальне питання: якщо провідні держави світу дедалі частіше сприймають міжнародне право як предмет політичного торгу, то хто і яким чином змусить Росію відповідати за скоєне?
«Люди вважають міжнародне правосуддя важливим, — каже Померанцев. — Але вони не вірять, що воно справді відбудеться. Вони вважають, що ми живемо у світі безкарності, де сильні світу цього можуть уникнути будь-якої відповідальності. Це породжує відчуття розпачу».
На думку Померанцева, саме цей розпач є водночас і найбільшою перешкодою на шляху до справедливості, і головною мішенню для тих, хто документує злочини. Якщо мета безкарності — змусити людей втратити віру в можливість правосуддя, то кожен доказ того, що відповідальність усе ж можлива, навіть якщо вона настає поступово і не одразу, сам по собі стає формою опору.
Фрагментований шлях до справедливості
Поки правозахисники та експерти констатують, що такі глобальні інституції, як ООН та МКС стають дедалі менш надійними, на зміну їм може прийти інша, більш розгалужена і фрагментована модель правосуддя.
Наприкінці квітня на форумі в Єльському університеті, організованому The Reckoning Project, розслідувачі, правозахисники та юристи говорили про необхідність розподіляти зусилля між різними юрисдикціями та правовими механізмами.
За словами Річарда Вілсона, спів директора Ініціативи з прав людини при університеті Принстона, одним із найважливіших інструментів є дедалі активніше використання принципу універсальної юрисдикції. Він передбачає, що воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид можуть розглядатися судами будь-якої держави — незалежно від того, де саме були скоєні ці злочини і ким.
Суди Німеччини та Франції вже застосовували цей механізм для переслідування людей, які причетні до злочинів, скоєних під час війни в Сирії. А в березні 2026 року Федеральний окружний суд Центрального округу Каліфорнії визнав винним колишнього керівника Центральної в’язниці Дамаска за звинуваченнями в катуваннях та інших злочинах.
Цей механізм випробовується і як потенційний інструмент для України. У 2024 році The Reckoning Project подав кримінальну скаргу до Федерального суду Аргентини щодо катувань українського цивільного, яких, за даними слідства, він зазнав від російських військових. Це стало спробою розширити географію боротьби за відповідальність.
Втім, універсальна юрисдикція — не єдиний шлях. Колишній виконавчий директор Human Rights Watch Кеннет Рос звертає увагу на зусилля Ради Європи зі створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України. Його мета — притягнути до відповідальності тих, хто ухвалив рішення про початок війни. Наразі Міжнародний кримінальний суд не має юрисдикції для переслідування Володимира Путіна за злочин агресії.
Рос відкидає припущення, що дипломатичні домовленості можуть перекреслити питання справедливості.
«Відповідальність за російські злочини в Україні обов’язково настане», — переконаний він.
На його думку, ключове питання полягає не в тому, чи існуватимуть міжнародні механізми правосуддя, а в тому, чи відбудуться в самій Росії політичні зміни, які зроблять найвищих посадовців досяжними для суду.
Як приклад Кеннет наводить колишнього президента Сербії Слободана Мілошевича, який свого часу також здавався недоторканним. Однак після зміни влади в Белграді новий уряд передав Мілошевича до Гааги в обмін на послаблення санкцій і повернення Сербії до міжнародної спільноти.
На переконання Роса, єдиний справжній захист Володимира Путіна — це його перебування при владі. «Але бути президентом довічно дуже складно», — зауважує він.
Довгий шлях до справедливості
Якщо вимірювати успіх правосуддя лише зображенням Володимира Путіна на лаві підсудних, поруч з його соратниками і генералами, то прогрес видається болісно повільним, а перспективи притягнення винних до відповідальності — віддаленими, кажуть експерти.
Пітер Померанцев переконаний, що така оптика надто звужує саме поняття справедливості, а наслідки для винних можуть мати багато форм: санкції, заборони на в’їзд, арешти активів, а також ризик кримінального переслідування в національних судах десятків країн.
«Мене значно більше цікавить банальність зла, — каже він. — Пропагандисти, бюрократи та військові середньої ланки, які роблять ці злочини можливими і які історично майже завжди уникають покарання».
Наталія Гуменюк, яка роками спілкується з людьми, що пережили окупацію та воєнні злочини, каже: для постраждалих надзвичайно важливо, щоб факти були зафіксовані, а імена винних — названі. Вони хочуть бачити, що світ чітко й недвозначно визнає, хто розпочав війну проти України і які злочини були скоєні під час цієї агресії.
«Йдеться про встановлення істини. Насамперед — про ідентифікацію винних, — говорить вона. — Але також і про визнання: глобальне визнання того, хто є злочинцем у цій війні. Якщо цього не відбувається, це породжує відчуття несправедливості».
В Україні слідчі продовжують формувати доказову базу — справа за справою, свідчення за свідченням. І, на думку Джанін ді Джованні, значення цієї роботи виходить далеко за межі судової зали.
«Ще довго після завершення цієї війни ми повинні мати підтверджену правду для нового покоління українців, щоб зберегти цілісність історичного наративу, — каже вона. — Росія вже сьогодні стверджує: цього не було, Бучі не було, українці самі почали війну… Усе це ми можемо спростувати нашими свідченнями — тому що докази не брешуть».
Цей архів доказів, зібраний під обстрілами й у надзвичайно складних умовах, може стати найтривалішою і, можливо, найважливішою зброєю України — не на полі бою і не як козир на мирних переговорах, а в боротьбі проти поступового стирання правди, яке неминуче супроводжує кожен масштабний злочин.
