64-річний маріуполець з інвалідністю Олег Андрєєв лежав на бетонній підлозі під’їзду свого багатоквартирного будинку на старому брудному матраці. Раніше сусід дивом врятував його з палаючої після обстрілу квартири, а інші небайдужі люди не дали померти з голоду. Паралізованому Андрєєву, який лежав в під’їзді, довелося справляти потребу під себе. Через це він обморозився, і пізніше чоловіку ампутували пальці ніг. Його доньці Яніні Андрєєвій вдалося повернути батька до Києва, але через рік чоловік помер від «судинної» патології.
Цією історією Яніна та її мама Олена поділилися з The Reckoning Project, міжнародною командою журналістів і юристів, яка документує, оприлюднює та сприяє формуванню доказової бази щодо воєнних злочинів і злочинів проти людяності.
За даними Маріупольської міської ради, у місті загинули понад 22 тисячі цивільних. Але неможливо визначити кількість смертей, які сталися внаслідок перебування в окупації, як у населених пунктах під контролем росіян, так і у тих випадках, коли людині вдалося вирватися з окупованого міста, але вона померла згодом, через підірване здоров’я та нелюдські випробування, яких зазнала внаслідок російської агресії.
Олег Андрєєв понад 30 років пропрацював інженером біля доменної печі. Тяжка робота далася взнаки, він хворів на діабет, двічі переніс інсульт і пересувався на колісному кріслі. Чоловіка доглядала його мати, 88-річна Ольга Георгієвська.
Від початку повномасштабного вторгнення за місто точилися тяжкі бої. Дуже швидко Маріуполь опинився в повному оточенні. Яніна розповідає, що зв’язок із батьком і бабусею зник 26 лютого, а з мамою, яка розлучилася з її батьком та мала ще доньку від першого шлюбу, й другою бабусею, – 2 березня. Майже два тижні жінці довелося по крихтах у соцмережах збирати інформацію про події у її рідному місті.
Мама Яніни вперше вийшла на зв’язок 10 березня. Про долю ж батька Яніна нічого не знала протягом 52 днів. Вона й не сподівалася, що прикутому до ліжка батьку та бабусі у поважному віці вдасться вижити.
“Я бачила інформацію, що були влучання дуже близько від батькового багатоквартирного будинку, і думала, що вони обоє загинули”, розповідає Яніна.
У квітні 2022-го через подругу з Маріуполя Яніні вдалося отримати контакти сусідки батька й бабусі. Та розповіла, що бабуся загинула під час обстрілів у ніч із 12 на 13 березня. Сусіди винесли її тіло у двір разом з іншими загиблими, щоб поховати. Але через обстріли й промерзлу землю цього зробити не вдалося, березень того року був незвично холодним, температура опускалася до мінус 10 градусів за Цельсієм.
Пізніше, як дізналася Яніна, російські солдати забрали тіла. Де саме похована її бабуся, вона не знає.
Сусідка телефоном також розповіла Яніні, що 20 березня в будинок її батька було влучання. Сусід почув його крик через вибиті від вибуху двері, забіг у квартиру та виніс чоловіка на перший поверх. Тож станом на 20 березня її батько був ще живий.
Про його подальшу долю Яніна довго не знала, сусідка, яка тримала її в курсі подій, разом із донькою змогла виїхати із окупованого Маріуполя.
«Я дізналася, що тато живий у день його народження»
Тим часом свого колишнього чоловіка розшукувала мама Яніни, Олена Андрєєва, яка жила в тому самому районі Маріуполя. Кілька разів вона приходила до його будинку.
“Вперше я побачила, що під’їзд, де вони мешкали з його мамою, був повністю чорний, вигорів із першого по дев’ятий поверх. Ми зі старшою донькою вирішили зайти. Ні дверей, ні вікон вже не було, це жахіття, усе було чорне”, розповідає жінка.
Вони довго шукали Олега Андрєєва та його матір, обходячи підвали, де мешканці Маріуполя ховалися від обстрілів. Одного разу сусідка розповіла Олені, що в іншому під’їзді того ж будинку, просто на підлозі біля смітника, лежать чоловік та жінка. Це був батько Яніни та інша сусідка, обоє у важкому стані, майже нерухомі та голодні.
Олена не знала, як допомогти колишньому чоловікові, до того ж в нього не було документів. Як розповів Олег доньці вже після прибуття до Києва, коли сусід рятував його із квартири після обстрілу, він виніс і його візок, під сидінням якого Олег поклав папку з документами. Але пізніше до під’їзду, де перебував чоловік, зайшли російські військові та забрали візок, пояснивши, що він потрібний “для побратимів”. На вмовляння Олега залишити хоча б документи вони не реагували.
У себе вдома Олена знайшла ксерокопію паспорта Олега, написала на папірці телефон доньки та з цим “документом” передала його волонтерам так званої Донецької Народної Республіки. Куди саме його доставили, вона не знала, але таким чином в чоловіка хоча б з’явився шанс вижити.
19 квітня 2022 року, у день народження свого тата, Яніна отримала повідомлення у Viber від незнайомої жінки про те, що її батько перебуває в медичному закладі в Новоазовську.
“Уже в Новоазовську мій тато попросив якусь відвідувачку медичного закладу надіслати мені це повідомлення. Я зателефонувала цій жінці, і вона дала слухавку татові”, розповідає Яніна.
А вже через кілька днів жінці довелося дистанційно з Києва, знову шукати батька на тимчасово окупованій території. Раніше їй повідомили, що батька переведуть в інший заклад на Донеччині й пізніше з нею зв’яжуться. Минуло кілька днів, але жодних повідомлень чи дзвінків не було.
Яніна знайшла контакти лікарні в Новоазовську й почула: «Так, його виписали 21 квітня. У нас немає жодної інформації».
Де шукати батька далі, вона просто не розуміла.
Врешті, знайшовши контакти Міністерства охорони здоров`я так званої ДНР, їй вдалося дізнатися, що його перевели в будинок-інтернат для людей похилого віку та осіб з інвалідністю в Макіївці Донецької області. Але зв’язатися з ним там було непросто, у закладі був лише стаціонарний телефон, до якого батько не міг підійти.
Яніна почала шукати через друзів людей у Донецьку чи Макіївці, які могли б навідати батька й дати їй поговорити з ним зі свого мобільного телефону. Але й це виявилося неможливим, у будинку-інтернаті не було мобільного зв’язку.
Втім, оскільки Яніні вдалося знайти людей, готових допомогти, вони напрацювали складну схему: Яніна записувала голосові повідомлення, пересилала їм, а вони вже приїжджали до інтернату та давали батькові їх послухати. Потім записували його голосові повідомлення у відповідь та пересилали Яніні. Це стало їхнім єдиним засобом зв’язку.
Паралельно в травні 2022 року Яніна організувала евакуацію мами, старшої сестри й іншої бабусі через Росію, Латвію та Польщу в Україну. Перед виїздом з окупації, Олена заїхала до свого колишнього чоловіка в Макіївці. Пізніше вона розповідала доньці, що будинок-інтернат був брудним і занедбаним, а ставлення персоналу до підопічних, зневажливим.
Яніна періодично телефонувала до установи соціального захисту, щоб дізнатися, як батько, але не отримувала чіткої відповіді. Раптом одного дня їй повідомили, що в макіївській лікарні йому ампутуватимуть ноги. Жінка була шокована. Будь-які спроби поговорити з адміністрацією закладу чи з хірургами були марними. Коли Яніна перетелефонувала до будинку-інтернату, їй повідомили, що батьку ампутували пальці ніг, бо він обморозив їх у Маріуполі.
Після цього Яніна, як і раніше, обмінювалася з батьком голосовими повідомленнями. Записуючи їх, він намагався звучати бадьоро.
“Але в декількох з них чітко чутно, як наприкінці запису в тата починає дрижати голос, людина починає плакати. І приблизно в цей час він намагався завершити голосове повідомлення, щоб не засмучувати мене,” каже Яніна.
Як зазначає у своєму звіті Amnesty International, в Україні люди старшого віку становлять значну частину населення, і серед них чимало людей з інвалідністю та низькими доходами. Після приватизації у 1990-х роках багато хто з них мав власні, облаштовані під їхні потреби, квартири. Люди старшого віку та люди з інвалідністю значною мірою покладалися на мережу формальної й неформальної підтримки, допомогу родичів, друзів, сусідів, соціальних і найманих працівників.
Війна та вимушене переміщення зруйнували цю систему підтримки, зробивши таких людей особливо вразливими. Вони мають вищий ризик опинитися заблокованими в зонах бойових дій, загинути або залишитися без засобів до існування та житла.
Заплатила 10 тисяч рублів, щоб їй дозволили вивезти батька на підконтрольну Україні територію
Яніна довго боялася евакуювати батька, адже вважала, що той може не витримати тривалої дороги. Втім врешті вирішила спробувати, бо не хотіла, щоб у нього була така доля, як у її бабусі.
“Мені було абсолютно байдуже – я б сплатила всі гроші світу, щоб вивезти свою родину”, – говорить жінка.
Втім забрати батька з будинку-інтернату для людей похилого віку та осіб з інвалідністю в Макіївці виявилося непросто. Коли донька зателефонувала й повідомила, що хоче забрати батька, очільниця закладу сказала: “Якщо ви так хочете, приїжджайте особисто сюди і забирайте”.
Два з половиною тижні Яніна улещувала директорку закладу дозволити евакуацію її батька. Зрештою вирішальною стала обіцянка сплатити 10 тисяч рублів (150 доларів) за згоду на евакуацію.
У працівників закладу, припускає Яніна, міг бути фінансовий інтерес у тому, щоб утримувати її батька в закладі. Як людині з інвалідністю та великим стажем роботи на металургійному підприємстві, йому могла бути призначена російська пенсія, значна частина якої у разі перебування в стаціонарному закладі могла спрямовуватися на його утримання. За російським законодавством, плата за стаціонарне соціальне обслуговування може становити до 75 відсотків доходу отримувача, включно з пенсією та іншими соціальними виплатами.
Як пізніше розповів сам Олег уже в Києві, у соціальному закладі йому намагалися примусово оформити паспорт Російської Федерації, що могло відкрити шлях до оформлення російських соціальних виплат.
Ще до евакуації Яніна просила адміністрацію соціального закладу надати хоча б якісь батькові медичні виписки, але отримала лише адресну довідку, яку Маріупольське ГУ МВС так званої ДНР видає перед отриманням російського паспорта, та результат аналізу крові на рівень цукру з Макіївської міської лікарні №7.
Дорога з тимчасово окупованої території до Києва тривала близько тижня. Олега вивозили з Макіївки до Бердянська, потім – до Запоріжжя, а вже звідти – до Києва.
Після повернення додому
У серпні 2022 року Олега Андрєєва привезли до Києва. Там його розмістили в одному з приватних місцевих пансіонатів, адже чоловік потребував цілодобового медичного догляду.
“Пам’ятаю, коли тато тільки приїхав, то перейшов у захисний режим щодо працівників пансіонату. Кажу йому: “Це наші, тут не треба. Ніхто тобі нічого поганого не бажає. Тут усі лише для того, щоб подбати й допомогти”. І тато після цього розплакався”, говорить Яніна.
Пізніше її батько розповідав, що людей з інвалідністю в будинку-інтернаті в Макіївці постійно обзивали й принижували. Уся система установи соціального захисту працювала на те, щоб зламати людей психологічно.
Київські лікарі також встановили, що хірургічне втручання на пальцях ніг було проведено неправильно, і чоловіку довелося провести ще одну операцію.
Після повернення на підконтрольну Україні територію Олег сказав доньці: «Я хочу, щоб ти мені допомогла подати на Путіна до Міжнародного кримінального суду». Тоді це для неї прозвучало досить смішно та нереалістично. Але зараз у неї є надія, що винні колись будуть покарані. Аби наблизити цей день, вона розповідає про трагічну історію своєї родини.
У серпні 2023 року, практично через рік після повернення, Олег Андрєєв помер у медичному закладі на підконтрольній Україні території.
“Не пам’ятаю, як точно звучить цей діагноз, але це судинне. На тлі всіх інших батькових проблем зі здоров’ям було неможливо помітити це. Але якби не було повномасштабного вторгнення і мій батько отримував обстеження так, як усі попередні роки своєї інвалідності, то все це можна було б відстежувати в динаміці й помітити вчасно. А, може, цього взагалі б не сталося”, – міркує жінка.
Яніні на згадку про батька залишилася сімейна реліквія, срібний кишеньковий годинник прапрадідуся. Вже перебуваючи в київському пансіонаті, Олег припустив, що в комоді його розбитої та випаленої дотла маріупольської квартири міг вціліти фамільний часомір. За допомогою батькових друзів цінну для родини річ вдалося вивезти. Від вогню кришка годинника відділилася, а скло циферблату зруйнувалося.
Яніна розповіла, що кремувала тіло батька й розвіяла попіл над рікою, щоб він більше не був замкнений у тілі, яке останніми роками стало для нього в’язницею.
Хоча батько прожив лише рік після виїзду з окупації, Яніна говорить, що усі її зусилля з повернення були вартими того, адже вони дали їм шанс набутися разом.
Яніна Андрєєва спільно з організацією Helping to Leave також допомогла евакуювати чоловіка з інвалідністю на ім’я Ігор. Але після евакуації він теж помер у лікарні в Запоріжжі. А от про долю жінки, яка лежала з її батьком на підлозі під’їзду маріупольської багатоповерхівки, їм нічого не відомо.
На цьому втрати для родини Андрєєвих не завершилися. У 2024 році на фронті загинув батько старшої сестри Яніни, а через кілька місяців – її чоловік.
Після виїзду з окупації мама, сестра та бабуся протягом трьох років жили в Кривому Розі, а пізніше жінка перевезла їх до Києва.
“Для нас як для родини занадто багато втрат, болю й боротьби”, каже Яніна Андрєєва.
