Росія вже веде війну проти Заходу, але європейці лише починають усвідомлювати її масштаби. Атаки безпілотників, диверсії на залізницях, втручання в роботу підводних кабелів та інформаційні операції не є окремими випадковими інцидентами. Це частини скоординованої кампанії Кремля, переконаний Крістофер Вокер, віцепрезидент американського Центру аналізу європейської політики (CEPA).
В інтерв’ю Independence Avenue Media Вокер пояснює, що стратегічна мета Путіна — розколоти Європейський Союз, послабити НАТО і, передусім, віддалити Сполучені Штати від Європи.
За словами експерта, повномасштабне вторгнення в Україну, тіньова війна в Європі та переслідування противників Кремля за кордоном є частинами однієї масштабної кампанії.
Вокер застерігає: якщо Путін досягне успіху у війні проти України або хоча б вважатиме себе переможцем, його військові амбіції не обмежаться Україною.
Чому країни Балтії та Північної Європи серйозніше за інших сприймають російську загрозу? Наскільки тісно координують свої дії Путін і Сі Цзіньпін? І що загрожує Європі, якщо Захід не зможе дати спільну відповідь Кремлю?
Про це Крістофер Вокер розповідає в інтерв’ю Кирилу Сухоцькому для Independence Avenue Media.
Це інтерв’ю записане 1 жовтня 2026 року та відредаговане для стислості й ясності.
Кирило Сухоцький, Independence Avenue Media: Крістофере, у нещодавно опублікованій статті виданню The National interest ви стверджуєте, що Росія вже веде війну проти Заходу. Що люди не враховують, коли говорять про ескалацію Росії в Європі?
Крістофер Вокер, віцепрезидент Центру аналізу європейської політики (CEPA):
Я думаю, що закономірність очевидна. Іноді численні епізоди атак безпілотників, диверсій, проникнення на залізничні лінії та втручання в роботу підводних кабелів можуть виглядати як окремі, не пов’язані між собою випадки. Але насправді вони формують певну закономірність і є частиною ширшої скоординованої кампанії, яка, на мою думку, лише зараз починає ставати зрозумілішою.
І коли ви дивитеся на це саме так, ви розумієте, що ці на перший погляд випадкові епізоди насправді є чимось значно небезпечнішим. І я думаю, що саме це громадськість і відкриті суспільства лише починають усвідомлювати.
IAM: Отже, ви стверджуєте, що за деталями ми не бачимо головного. Чого саме намагається досягти Росія?
Вокер: Думаю довгострокову мету можна побачити у тіньовій війні Росії, яку вона веде в інформаційному просторі, в освіті й культурі. Мета розділити Захід і розколоти Європу всередині Європейського Союзу, але передусім розділити Сполучені Штати та Європу.
І я думаю, ці зусилля спрямовані застати країни зненацька та змусити союзників менш ефективно діяти разом.
IAM: Чи була Росія успішною в цьому?
Вокер: Думаю, ситуація неоднозначна. З одного боку, попри всі тертя, які ми спостерігаємо і які важко не помітити, альянс досі залишається відданим успіху України. І я думаю, що це надзвичайно важливо, тому що значна частина нинішньої тіньової війни Росії спрямована на те, щоб породити сумніви щодо підтримки України, поставити під сумнів, чи має сенс і чи можливо продовжувати цю підтримку.
Звичайно, зрештою, успіх України є невід’ємною частиною безпеки та добробуту Європи й трансатлантичного альянсу. У цьому не повинно бути жодних сумнівів. Але ширші амбіції Росії посіяти сумніви й зрештою зруйнувати солідарність усередині Сполучених Штатів та Європи і між ними.
IAM: І чого це дозволить досягти?
Вокер: Я думаю, що кінцева мета, яка виникла не лише після 2022 року, зламати трансатлантичний альянс. Думаю, Володимир Путін дав це цілком чітко зрозуміти. Це дозволило б йому переслідувати ще масштабніші геополітичні інтереси. Найочевидніший приклад зараз це неспровокований напад і війна проти України.
Тут також не повинно бути жодних ілюзій. Якщо він досягне успіху або вважатиме себе успішним у цьому починанні, він, безперечно, не зупиниться на ширших військових амбіціях щодо західної частини України.
Навіть зараз, якщо відсторонитися й подивитися на масштаби операцій тіньової війни по всій Європі, стає очевидно, що це частина ширшої війни, яка, по суті, ведеться на кількох фронтах у рамках однієї боротьби, яку веде Кремль.
Це повномасштабна звичайна війна в Україні, яка триває п’ятий рік. Це тіньова війна, яку ми визначили як таку, що ведеться по всій Європі. І це також постійні атаки на всіх, хто виступає проти Кремля. Часто вони проявляються у формі транснаціональних репресій проти дисидентів, опозиційних медіа та інших діячів, які кидають виклик позиції Кремля.
Ми маємо сприймати це дуже серйозно, тому що, по суті, це повномасштабна інтегрована форма війни, яка включає звичайні військові дії, тіньову війну та, можна сказати, транснаціональні репресії.
IAM: Чи достатньо єдності на Заході, в альянсі, щоб виробити скоординований підхід?
Вокер: Насправді альтернативи немає. Альтернатива полягає в тому, щоб і далі відставати, дозволяти дедалі більше залякувати себе на психологічному рівні та зазнавати подальших і, найімовірніше, дедалі масштабніших форм кінетичної війни.
Це може бути не відкрита звичайна війна на кшталт тієї, яку ми бачимо в Україні, але це все одно будуть дедалі інтенсивніші фізичні форми війни по всій Європі. І за відсутності достатньої згуртованості та відповідей вони неминуче посилюватимуться.
Тож альтернативи справді немає. І я очікую, що з часом ми побачимо поглиблення згуртованості для протидії цьому виклику.
IAM: У своєму звіті, ви стверджуєте, що Сполучені Штати мають розглядати виклики з боку Росії та Китаю як один виклик, а не як два окремі. Наскільки, на вашу думку, скоординовані дії Володимира Путіна та Сі Цзіньпіна у їхньому протистоянні зі Сполученими Штатами?
Вокер: Завжди важко з абсолютною точністю визначити масштаби цих відносин, але ми можемо подивитися на деякі речі, які є видимими для нас.
Одна з них, це просто кількість зустрічей між двома лідерами. За нашими підрахунками, вони зустрічалися особисто або віртуально близько 70 разів від 2012 року, коли Володимир Путін повернувся на посаду президента Росії, а Сі Цзіньпін отримав найвищу владу в Пекіні як генеральний секретар Комуністичної партії Китаю, а також обійняв низку інших посад.
Думаю, це свідчить про те, що вони вважають особисті зустрічі настільки важливими, що проводять їх так часто. І за численними свідченнями між ними сформувалися досить тісні відносини.
Здається, вони дивляться на світ однаково. Я називаю це спільним баченням світового порядку.
Це передбачає, зокрема, держави, які перебувають за кермом і витісняють приватний бізнес, незалежних діячів та незалежні медіа.
Очевидно, це частина їхнього світогляду, який вони прагнуть реалізувати не лише всередині власних кордонів, а й, що життєво важливо для всіх нас, за їхніми межами.
Це значна частина того, що відбувається сьогодні.
Звичайно, вони не діють абсолютно бездоганно та не завжди працюють ідеально узгоджено. Але я думаю, що вони мобілізували свої режими та ресурси таким чином, що це передбачає дуже високий рівень співпраці, якого 15 років тому, безумовно, мало хто очікував.
IAM: Повернімося до Європи. Коли ми дивимося на деякі заяви та дії країн Північної Європи, зокрема країн Балтії, Північної Європи та Польщі, здається, що вони готуються до розширення війни, яку Росія може розв’язати в регіоні.
Нещодавно ми також бачили повідомлення данської розвідки, яка заявила, що очікує стрімкого зростання кількості гібридних атак Росії протягом наступних кількох місяців.
Вони знають більше, ніж решта Європи та Сполучених Штатів? Чи вони надто параноїдально сприймають російську загрозу?
Вокер: Я думаю, насамперед важливо сказати, що країни Балтії, зокрема, протягом багатьох десятиліть найчіткіше оцінювали загрозу з боку Росії.
Тому, на мою думку, варто приділяти особливу увагу оцінкам, які надходять із цієї частини Європи.
Сьогодні, коли Фінляндія та Швеція є частиною альянсу НАТО, я думаю, що загалом, з огляду на дуже глибокий аналіз, який проводить цей регіон, ми маємо ставитися до нього дуже серйозно.
Ці країни, якщо дивитися на них загалом, правильно визначають реальні загрози, не перебільшуючи їх. І, думаю, вони прагнуть належним чином підготувати власне населення, але водночас подати сигнал іншим частинам Європи, які з географічних або історичних причин можуть не мати настільки чіткого уявлення про рівень загрози.
Це не щось нове. Я думаю, що в альянсі завжди існували відмінності у сприйнятті загроз у таких питаннях.
Сьогодні це також стосується Китаю в Європі. Деякі країни, на мою думку, мають набагато тверезішу оцінку китайського виклику та китайської загрози.
Тому знайти баланс між тим, щоб належним чином попереджати й готувати населення, не створюючи паніки та не підіграючи російським інформаційним операціям, спрямованим на поширення панічних настроїв, непросто.
Але на мою думку, керівництво країн Північної Європи наразі досить добре справляється з цим завданням.
