У невеликій домашній студії у Львові ветеран і звукорежисер Назар Павлик записує голоси інших ветеранів. До нього приходять ті, хто ще вчора був на фронті. Один із них Максим, колишній військовий, який уперше пробує себе в ролі оповідача. Він читає історію іншого ветерана, шкільного вчителя, який пішов на війну добровольцем.
Формула проєкту “Голоси захисників” проста і водночас незвична. Одні ветерани пишуть тексти про свій досвід, інші озвучують їх. Часто це люди, які воювали поруч, але ніколи не зустрічалися. Цей обмін голосами створює ефект дистанції, що дозволяє проговорити складні речі без прямого занурення у власну травму.
З усіх штатів: 700 американців приїхали до Вашингтона підтримати Україну
«Коли ти начитуєш текст іншого ветерана, маєш можливість проговорити для себе дуже важливі речі, але не заглиблюючись у свої травми», пояснює співавтор проєкту Юрко Вовкогон.
Для багатьох учасників цей процес відкриває неочікувані зв’язки. Максим, наприклад, дізнався, що воював в одному підрозділі з автором тексту, який озвучує. Вони були на тих самих напрямках, брали участь у тих самих штурмах, навіть опинялися поруч у бойових машинах, але познайомилися лише у рамках проєкту.
Проєкт народився після особистого досвіду війни його засновників. Юрко Вовкогон, культурний менеджер і ветеран з 2014 року, був важко поранений під час оборони Лисичанська у 2022 році. Після повернення він поставив собі за мету дати голос тим, хто часто залишається поза увагою, добровольцям і звичайним військовим. Сьогодні цей проєкт також є способом зберегти пам’ять про його загиблого побратима, співзасновника проєкту.
«Це дуже болючий досвід, який отримався важкою ціною, але якщо ти його не передаш далі, він залишиться в тобі травмою і буде руйнувати тебе зсередини. Буде руйнувати тебе сумнівом варто було це переживати, чи не варто? Ти зрозумів щось, що може допомогти іншим людям стати кращими», каже Вовкогон.
Одна з історій, озвучених у проєкті, розповідає про невеликий пагорб на Харківщині, який під час окупації став єдиною точкою зв’язку із зовнішнім світом. Місцеві жителі піднімалися туди, щоб зловити мобільний сигнал і написати рідним, що вони живі. Саме там вони вперше побачили українську бронетехніку зі синьо жовтими прапорами, момент, який став символом звільнення. Цю історію про деокуповане село на Харківщині описав Андрій Каспшишак, один з авторів «Voices of Defenders».
Після війни він радикально змінив своє життя. Залишив корпоративну кар’єру фінансового аналітика, щоб разом з дружиною заснувати власне видавництво. Він також керує офісом для ветеранів Українського католицького університету, ветеранська спільнота якого налічує вже 250 осіб.
«Відкладати життя «на потім» не можна, бо, особливо на війні, ти можеш загинути у будь який момент. І потім, коли ти повертаєшся сюди (принаймні, зі мною), цей принцип залишається, оце «відкладене життя», яке наші батьки часто мали, десь через бідність чи якісь інші обставини, зараз у багатьох ветеранів цього вже немає. Вони розуміють, що, звісно, з розумом, але треба жити тут і зараз і відкладати на далекі перспективи своє сьогодення не варто», каже Андрій.
Проєкт історій захисників і захисниць вже об’єднав голоси та тексти понад 40 ветеранів, людей різних професій та спільного бойового досвіду, яким вдалося повернутись до цивільного життя.



