Росія мала роки, щоб підготувати свою систему протиповітряної оборони до українських далекобійних ударів безпілотниками, але натомість зробила ставку на інші напрями. Тепер її спроби наздогнати ситуацію значно ускладнюються саме українськими ударами.
Таку оцінку в інтерв’ю Independence Avenue Media дав дослідник оборонної сфери та інженер корпорації RAND Майкл Бонерт. Корпорація RAND— один із найавторитетніших незалежних аналітичних центрів у світі, який спеціалізується на питаннях оборони, національної безпеки, міжнародних відносин, економіки, охорони здоров’я, освіти та державної політики.
«Оскільки Росія зробила ставку на розвиток своїх ударних спроможностей, відновлення танків, бронетехніки та артилерії, вона майже не вкладала ресурси у відновлення систем протиповітряної оборони», — каже Бонерт, який детально розповів Independence Avenue Media про логістичні та технічні проблеми, з якими зараз стикається Росія у війні проти України. «Вони можуть почати цей процес зараз, але між початком робіт і результатом мине два, три, а можливо й шість місяців. І все це відбувається на тлі дефіциту пального та логістичних труднощів».
За словами Бонерта, виробництво компонентів для систем ППО, які можуть складатися з тисяч деталей, стає надзвичайно складним в умовах одночасної паливної та логістичної кризи.
«Навіть якщо лише три відсотки всього виробничого ланцюга не отримають необхідного пального, цього вже достатньо, щоб не було завершено жодного готового виробу», — зазначає він.
Бонерт також аналізує проблеми української протиповітряної оборони. Україна неодноразово заявляла союзникам про критичну потребу в американських ракетах до комплексів Patriot для захисту своїх міст від російських атак. Під час одного з масованих ударів по Києву на початку липня, внаслідок якого загинули щонайменше 28 людей, Україні не вдалося перехопити жодну з 29 російських балістичних ракет.
На думку Бонерта, повноцінної заміни Patriot сьогодні не існує. Водночас він звертає увагу на інший показовий факт: Росія не використовує проти України значно більшу кількість балістичних ракет.
«Коли Україна не завдає ударів по нафтопереробних заводах, вона атакує підприємства, що входять до виробничого ланцюга балістичних ракет. Ми не знаємо, чому Росія атакує Київ саме з такою інтенсивністю. Чому вона запускає так мало ракет?» — зазначає він. «Чи це максимум того, що вона зараз виробляє? Чи вона має стратегічний резерв, який поки що не хоче використовувати? Ми не знаємо відповіді. Але Україна цілеспрямовано била по підприємствах, що виробляють системи наведення, гіроскопи та інші невеликі, але критично важливі компоненти, які дуже складно відновити».
У розмові також ідеться про вразливість сучасних виробничих ланцюгів під час війни, стрімкий розвиток безпілотної логістики, від доставки вантажів і розмінування до інших невійськових застосувань дронів, а також про те, як НАТО має готуватися до російської армії, яка після завершення війни суттєво відрізнятиметься від тієї, що існувала до повномасштабного вторгнення.
Інтерв’ю записане 10 липня 2026 року та відредаговане для стислості й зрозумілості.
Гленн Кейтс, Independence Avenue Media: Ще у жовтні 2025 року, задовго до того, як Україна по-справжньому наростила далекобійні удари, ви написали, що це «може змусити російського ведмедя голодувати». Якщо перенестися у сьогодення, чи бачимо ми, що це справді відбувається?
Майкл Бонерт, дослідник оборони та інженер корпорації RAND: Саме цього я й очікував, коли скорочення потужностей нафтопереробки опустяться нижче приблизно 30%. Це своєрідний індикатор. Протягом найближчих тижнів ми побачимо чи Росія зможе перерозподілити свої запаси пального. Але вже зараз схоже, що ми починаємо спостерігати системні наслідки для промислової бази, які справді можуть змусити російського ведмедя голодувати.
Гленн Кейтс: Продовжуючи цю тему, ви проводили паралелі зі стратегічними бомбардуваннями союзників під час Другої світової війни. Чи могли б ви пояснити це трохи детальніше? І чи, на вашу думку, ця паралель досі актуальна?
Майкл Бонерт: Зрештою, є старе прислів’я: армія воює на повний шлунок. У сучасній війні роль цього «шлунка» виконує пальне. Якщо згадати Другу світову війну, чи то на Тихоокеанському театрі, чи в Європі, усі механізовані сили залежали від постачання пального. Ідеться як про логістику доставки ресурсів на фронт, так і про забезпечення самих бойових машин. Якщо ви не можете постачати пальне своїм військам, противнику дуже легко зосередити сили й поступово знищувати їх один за одним.
Гленн Кейтс: Однією з причин цього, очевидно, є проблеми російської протиповітряної оборони. Я хотів би повернутися до ударів по Москві в червні. Після них ви сказали, що зараз із російською ППО відбувається щось принципово неправильне. Що саме відбувається з російською протиповітряною обороною?
Майкл Бонерт: Це дуже гарне запитання, на яке багато хто з нас намагається знайти відповідь. Історично Росія завжди багато говорила про свою систему ППО як про багаторівневу структуру: від невеликих тактичних комплексів малої дальності до великих стратегічних систем великої дальності. Але частина цих стратегічних далекобійних комплексів не надто ефективна проти таких безпілотників. Вони летять надто низько, вони надто малі. Ракети можуть буквально їх не бачити або повністю промахуватися. Водночас Росія завжди наголошувала, що має велику кількість засобів ППО малої дальності.
Крім того, ці удари не є чимось новим. Вони почалися ще у 2024 році, активізувалися у 2025 році, і це дало Росії від 18 місяців до двох років, щоб створити багаторівневу систему захисту від дронів за українським зразком. Хоча останніми місяцями ми бачимо, що Росія створила щось схоже на українські мобільні вогневі групи, їй так і не вдалося вибудувати ефективну систему їхнього застосування. Звісно, є й географічні чинники. Росія значно більша країна, її територія набагато більш розосереджена. Але зрештою держава, яку традиційно вважали одним із світових лідерів у сфері ешелонованої протиповітряної оборони, виявилася просто не готовою до такої загрози.
Як Україна вчить світ воювати по-новому
Гленн Кейтс, Independence Avenue Media: Чому, на вашу думку, Росія не змогла краще підготуватися?
Майкл Бонерт: Упродовж усієї війни Росія постійно відставала від розвитку подій. І я не знаю, чи причина в інституційних проблемах. У російській армії значно більше розмежувань між різними родами військ, ніж у багатьох інших арміях світу. Повітряно десантні війська, сухопутні війська, артилерія та сили протиповітряної оборони не є єдиною структурою і не підпорядковуються одному виду військ. Можливо, причина саме в цьому.
Ми також знаємо, що частину підрозділів ППО передали під контроль структури, аналогічної Національній гвардії, а не основних збройних сил. Тож я не виключаю, що існує фундаментальна проблема із координацією.
Ми також спостерігали досить кумедні прояви цієї неузгодженості протягом останнього тижня, коли в Росії почали обмежувати продаж пального. З’ясувалося, що російські підрозділи ППО, які використовують вантажівки, не отримали належним чином оформлених військових посвідчень. Через це вони були змушені стояти в тих самих чергах за пальним, що й цивільні. А якщо ви стоїте в черзі за бензином чи дизелем і ще й не можете отримати достатньо пального, це означає, що ви не виконуєте завдання з протиповітряної оборони.
Деякі з цих проблем є наслідком просто поганого планування. Такі речі можна швидко виправити. Хтось отримає нове посвідчення, і проблема зникне. Але складається враження, що вся система складається з великої кількості дрібних недопрацювань.
Гленн Кейтс: Що Росія робить, щоб адаптуватися, і що вона ще може зробити протягом найближчих кількох місяців?
Майкл Бонерт: Протягом наступних кількох місяців Росія може використати так звані загоризонтні радари, які дозволяють виявляти цілі на великій відстані, хоча вони не дуже точні. Я навіть не впевнений, скільки таких радарів зараз залишаються працездатними, адже Україна вже завдала ударів по багатьох із них. Але Росія, ймовірно, спробує вдосконалити ті, що залишилися.
Ще один крок, який Росія вже робить і який, імовірно, допомагає, це використання гелікоптерів для встановлення засобів протиповітряної оборони на дахах будівель. Це дозволяє радарам бачити далі. Звичайно, це невеликі радари з меншою потужністю і меншою дальністю дії, але проти низьколітаючих цілей вони можуть збільшити дальність виявлення приблизно на 50%.
Цілком можливо, що незабаром ми побачимо повідомлення про те, як якийсь бойовий комплекс провалився крізь дах будівлі, адже рано чи пізно Росія просто вичерпає достатньо міцні дахи. Але в короткостроковій перспективі це, мабуть, один із найкращих варіантів, які вона має.
Ми також бачили, що під час атак на Омськ Росія використовувала один зі своїх новітніх винищувачів Су-57, свій аналог малопомітного літака.
Су-57 оснащений сучаснішими радарами, тому Росія може дедалі частіше використовувати ці літаки для раннього виявлення цілей. Водночас таких літаків дуже мало. Вони надто цінні і можуть перебувати в повітрі значно менше часу, ніж великі літаки дальнього радіолокаційного виявлення А-50, яких, до речі, теж залишилося небагато через успішні українські удари. Тому вони не здатні забезпечити значно краще прикриття. Але саме такі способи ми вже бачимо на відео в соціальних мережах. Схоже, Росія вже почала використовувати практично всі доступні альтернативні засоби.
Якщо звернутися до відкритих джерел щодо російського озброєння, то можна побачити, що на початку війни Росія мала приблизно 400 сучасних комплексів малої дальності, а загалом кілька тисяч засобів ближньої протиповітряної оборони. Саме ті комплекси, які найкраще підходять для боротьби з дронами.
Але гарматні системи можуть ефективно вражати безпілотники лише на відстані кількох сотень метрів. Якщо подивитися на масштаби Росії, то виникає проста арифметика. Якщо мені потрібно розмістити п’ять або шість таких комплексів навколо навіть невеликого нафтопереробного заводу чи фабрики, а таких підприємств у країні близько трьох тисяч, то потрібно приблизно шість комплексів на кожен об’єкт. Якщо ж у моєму розпорядженні в найкращому разі лише близько тисячі таких систем, математика просто не на мою користь.
Крім того, Росія зробила ставку на відновлення своїх ударних спроможностей, модернізацію танків, бронетехніки та артилерії, а не на відновлення систем протиповітряної оборони.
Вона може почати цей процес зараз, але між початком роботи і появою результату мине два, три, а можливо й шість місяців. І все це відбувається в умовах дефіциту пального та логістичних проблем, які лише уповільнюють процес.
Тому зараз Україна має вікно можливостей тривалістю приблизно від двох до шести місяців, коли Росія фактично не має ефективної відповіді на такі удари. І ми бачимо, що Україна максимально використовує цей шанс.
Це також момент, коли союзники України можуть надати їй значно більше ресурсів, щоб скористатися цим уповільненням Росії, переозброїти українські сили, провести їхню реорганізацію та зміцнити оборону на майбутнє.
Гленн Кейтс, Independence Avenue Media: Значна частина повідомлень про дефіцит пального зосереджена на тому, як він впливає на цивільне населення. Але ви фактично говорите, що ця нестача також позначиться на здатності Росії закрити те вікно можливостей, яке зараз має Україна для ударів по території Росії. Ви вважаєте, що йдеться приблизно про три шість місяців?
Майкл Бонерт: Якщо подивитися на розвиток військових інновацій останніх кількох років, то можна побачити закономірність: щойно одна зі сторін отримує новий безпілотник або нову можливість його застосування, приблизно за три місяці інша сторона знаходить спосіб цьому протидіяти. І це доволі типовий цикл не лише для цієї війни, а й загалом для воєн останніх 130–150 років, можливо навіть починаючи з 1850 х років. Такий тримісячний цикл є цілком звичним.
Ми вже бачили черги за пальним для легкових автомобілів. Також бачили черги для вантажівок. І одна з головних проблем, яка виникає під час серйозного дефіциту пального, полягає в такому.
Уявімо, що є один завод, який на фінальному етапі збирає продукцію з деталей, що надходять із чотирьох інших підприємств. Може виникнути ситуація, коли заводи номер один і три отримали достатньо пального, тому що змогли закупити його заздалегідь, а заводи номер два і чотири залишилися без нього.
У результаті деталі із заводів один і три надходять на фінальне виробництво, а із заводів два і чотири не надходять зовсім. Тобто виникає ситуація, коли підприємство для остаточного складання має майже все необхідне, але бракує однієї критично важливої деталі.
Є дуже хороше есе на цю тему під назвою «Я, олівець». У ньому простежується весь виробничий ланцюг звичайного олівця, починаючи від деревини та гуми.
А тепер уявіть компонент системи протиповітряної оборони, який складається з чотирьох тисяч деталей. Саме це дуже важко усвідомити. Як уявити собі чотири тисячі деталей, що надходять із трьохсот різних заводів? Кожен із цих заводів окремо бореться за доступ до пального. І навіть якщо діє система пріоритетів, завод, який виробляє звичайні гвинти, може не отримати пальне, хоча саме без цих гвинтів неможливо зібрати все складне обладнання.
У підсумку весь виробничий ланцюг починає зупинятися. І навіть якщо лише три відсотки цього ланцюга не отримають необхідного пального, цього вже достатньо, щоб не було завершено жодного готового виробу.
Гленн Кейтс, Independence Avenue Media: Я хотів би подивитися на ситуацію з іншого боку, адже Київ також має серйозні проблеми із захистом свого неба. Під час атаки на Київ 5–6 липня повідомлялося, що Україна не перехопила жодну з 29 балістичних ракет, випущених Росією. Українська влада відкрито говорить про критичну потребу в ракетах до комплексів Patriot. Як, на вашу думку, виглядатиме захист українського неба протягом наступних шести місяців, враховуючи, що ракети до Patriot, ймовірно, залишатимуться в дефіциті?
Майкл Бонерт: На сьогодні Patriot нічим неможливо замінити. Це золотий стандарт у сфері протиракетної оборони проти балістичних ракет. Тому ця прогалина є фундаментальною, і швидко її компенсувати неможливо.
Втім, за останній місяць ми бачимо, що коли Україна не завдає ударів по нафтопереробних заводах, вона атакує підприємства, які входять до виробничого ланцюга російських балістичних ракет.
Водночас ми не знаємо, чому Росія атакує Київ саме з такою інтенсивністю. Чому ці залпи такі відносно невеликі? Вони запускають по 24 або 32 ракети за раз. Логічно було б очікувати набагато масованіших ударів. Якщо ви не вірите в ефективність української протиповітряної оборони і вважаєте, що ваші ракети мають високі шанси прорватися, то логічно було б випустити якомога більше ракет саме в цей період.
Той факт, що Росія цього не робить, породжує дуже серйозні запитання. Чи означає це, що вона просто не здатна запускати більшу кількість балістичних ракет? Тому кожні чотири або п’ять днів проводить удари лише по двадцять тридцять ракет? Чи це максимум того, що вона зараз виробляє? Або ж вона має стратегічний резерв, який свідомо вирішила поки що не використовувати? Ми не знаємо відповідей на ці питання. Ми можемо лише припускати.
Водночас Україна цілеспрямовано завдавала ударів по підприємствах, які виробляють системи наведення, гіроскопи та інші невеликі, але критично важливі компоненти для балістичних ракет. Їх дуже складно відтворити. Якщо таке підприємство пошкоджене, то спеціалізоване обладнання для виробництва також виходить із ладу.
Цілком можливо, що Росія має достатньо корпусів ракет і ракетного пального, але не отримує цих невеликих компонентів систем наведення. Ми не можемо цього підтвердити. Але, якби таких проблем не існувало, можна було б очікувати, що за останні кілька тижнів Росія запускала б у три, чотири або навіть п’ять разів більше балістичних ракет, ніж ми реально спостерігали.
З огляду на те, наскільки успішно Україна вражала підприємства, що виробляють ці ключові компоненти, виникає цілком закономірне запитання: чи не має Росія вже проблем із постачанням балістичних ракет?
Звичайно, це не є жодною втіхою для жителів Києва, які втрачають свої родини та близьких через удари балістичними ракетами. Але, на мою думку, це питання, яке ми повинні поставити дуже серйозно: чому Росія не використовує повною мірою це вікно можливостей?
Гленн Кейтс, Independence Avenue Media: Під час саміту НАТО в Анкарі 7–8 липня президент Трамп сказав президенту Зеленському, що дозволить Україні виробляти комплекси Patriot на своїй території. Наскільки це реально і як швидко це може статися?
Майкл Бонерт: Як люблять казати деякі мої старші колеги, за наявності часу і грошей можливо все. Patriot настільки ефективний саме тому, що це надзвичайно відпрацьована система з дуже точним виробництвом.
Частину обладнання для її виробництва неможливо буде налагодити в Україні швидко. Навіть якщо Україна отримає дозвіл на складання комплексів, окремі електронні компоненти або елементи систем управління можуть залишитися під експортними обмеженнями. Їх усе одно доведеться постачати зі Сполучених Штатів або, можливо, від інших союзників.
Реалістично Україна, ймовірно, зможе локалізувати частину цього виробництва. Але я не хочу називати конкретних термінів, тому що такі виробничі об’єкти зазвичай великі. Їх не можна легко розосередити, і я очікував би, що вони стануть одними з головних цілей для російських ударів. Тому я не думаю, що це станеться найближчим часом. Це довгострокове рішення, розраховане на кілька років, а не на найближчі шість місяців.
Гленн Кейтс: Хочу поставити ще одне запитання про російську армію і про те, як на неї, можливо, дивиться НАТО. Нещодавно ми спілкувалися з генералом у відставці Крістофером Каволі, який сказав нам, що Росія вже втратила понад чотири тисячі бойових танків. Водночас, за його словами, деякі країни мають усього 100, 150 або 300 танків у своєму арсеналі. Про що це свідчить? Передусім щодо якості цієї техніки, але також щодо того, як Росія зможе відновити свої збройні сили після тих втрат, яких вона зазнала під час цієї війни. І які висновки з цього мають зробити країни НАТО?
Майкл Бонерт: Російська армія, якою вона була до війни, найімовірніше, вже ніколи не існуватиме. Але й тією, якою вона є зараз під час війни, вона також не залишиться після її завершення.
Росія навчається. Її офіцери набувають досвіду. Якщо подивитися на втрати, то переважно гинуть військовослужбовці рядового та сержантського складу. Тому значна частина професійних знань і досвіду офіцерського корпусу зберігається. Росія накопичує безцінний оперативний досвід сучасної війни, який можна отримати лише після кількох років реальних бойових дій.
Попри те, що НАТО постійно навчається і проводить тренування, усім країнам Альянсу, включно зі Сполученими Штатами, знадобляться роки, щоб повністю засвоїти ці уроки. Ми багато чого навчимося від українців. Ми спостерігаємо за війною настільки уважно, наскільки це можливо. Але ми все одно бачимо лише ту частину картини, яка нам доступна.
Якщо говорити про танки, то майбутній танк, найімовірніше, дуже відрізнятиметься від сучасного. Це все ще буде броньована машина зі зброєю та екіпажем усередині. Але її озброєння може бути зовсім іншим. Можливо, вона більше спеціалізуватиметься на протиповітряній обороні та знищенні безпілотників. Можливо, з’являться зовсім нові типи бронетехніки. Ми поки що не знаємо, на чому саме Росія вирішить будувати свої війська після війни.
Ймовірно, вона створить нові комплекси безпілотників з урахуванням отриманого бойового досвіду. Організаційна структура її армії також, швидше за все, буде зовсім іншою. Її військова доктрина може змінитися кардинально.
Тому вся система підготовки НАТО до протидії російській загрозі не стане повністю застарілою, але потребуватиме значного переосмислення.
Саме тому після завершення війни для країн НАТО буде надзвичайно важливо тісно співпрацювати з Україною, щоб максимально вивчити її досвід.
І, якщо чесно, потрібно давати якомога більше безпілотників молодшим військовослужбовцям, дозволяти їм експериментувати, ламати їх, висловлювати свої пропозиції щодо вдосконалення.
Мені дуже подобається ідея використання 3D принтерів. Наприклад, під час двотижневих навчань можна дозволити самим військовим постійно вдосконалювати свої рішення протягом цих двох тижнів, після чого ці напрацювання передаються виробнику, який може швидко розпочати серійне виробництво.
Саме такі експериментальні майданчики будуть надзвичайно важливими. Потрібен постійний цикл інновацій і зворотного зв’язку не лише під час навчань, хоча це також життєво важливо, а й безпосередньо під час війни.
Саме так зараз діють і Росія, і Україна. Вони постійно вдосконалюють свої технології та швидко запускають нові рішення у виробництво.
І саме до цього НАТО потрібно звикнути: навчитися набагато швидше адаптуватися до змін на полі бою, ніж це було раніше.
Гленн Кейтс, Independence Avenue Media: Я дуже хотів поставити це запитання, тому що мало хто стежить за військовими аспектами цієї війни так уважно, як ви. Що зараз відбувається такого, про що, на вашу думку, люди мали б говорити набагато більше, але не говорять?
Майкл Бонерт: Передусім це розвиток безпілотної логістики. Усі говорять про безпілотники, які щось знищують. Але майже ніхто не говорить про дрони, які доставляють вантажі на передову, евакуюють поранених або використовуються для розмінування. Тобто про всі ті можливості безпілотних систем, які не пов’язані безпосередньо з веденням бою. А саме ці технології вже починають переходити у цивільне життя.
Наприклад, незабаром ми, ймовірно, побачимо широке використання дронів для доставки товарів.
Я часто наводжу такий приклад. Кілька років тому під час війни з’явилися дрони на оптоволоконному керуванні, створені для ударних завдань. Уже за кілька місяців американські компанії почали продавати подібні системи для інспекції тунелів, тому що принцип передачі сигналу залишився тим самим. Це означає, що дуже скоро всі ці технології активно використовуватимуться у звичайному комерційному житті. І це буде чудово. Ми побачимо справжню революцію в тому, як безпілотники змінять повсякденне життя.
Але це також означає, що інновації у цивільній сфері ще швидше повертатимуться назад до військової.
Є й інший аспект, про який варто пам’ятати, це використання таких технологій злочинними організаціями.
Ми вже бачимо це у в’язницях Сполучених Штатів, де дрони майже щодня скидають мобільні телефони, гроші, наркотики та інші заборонені предмети. Регулювати це надзвичайно складно. Деталі дешеві, їх легко замовити.
Чесно кажучи, нам доведеться навчитися жити у світі, де безпілотники будуть повсюди. І, відверто кажучи, мене це дуже непокоїть. Я хвилююся через це навіть як звичайна людина. Адже незалежно від того, йдеться про людську недбалість чи навмисні злочинні дії, ці системи можуть бути дуже небезпечними. Це не автомобіль, для керування яким потрібні посвідчення водія.
Саме тому я вважаю, що людям варто набагато уважніше придивитися до всіх тих безпілотних технологій, які не пов’язані зі знищенням цілей, але вже зараз формуються під впливом війни в Україні.
Є ще одна річ, на якій я хотів би наголосити.
На мою думку, світ так і не зробив належних висновків ні після аварії на АЕС «Фукусіма», ні після пандемії COVID-19, ні тепер.
Система виробництва «точно вчасно» є надзвичайно вразливою. Росія зараз відчуває це на собі. Україна частково змогла обійти цю проблему завдяки розосередженому виробництву.
Але сама ідея, що потрібні комплектуючі завжди прибудуть саме в той дво або триденний проміжок часу, коли вони потрібні, виявилася хибною. Під час пандемії COVID-19 це вже не спрацювало. Люди буквально помирали через розриви в ланцюгах постачання.
Зараз ми бачимо те саме в Росії, уже у військовому виробництві.
На мою думку, весь світ має переосмислити підхід до виробництва за принципом «точно вчасно». Тому що в мене є відчуття, що надалі ми лише частіше стикатимемося з подібними перебоями.
Поріг входження у війну став набагато нижчим, а вести війну сьогодні значно дешевше, ніж раніше.
Гленн Кейтс, Independence Avenue Media: Виробництво за принципом «точно вчасно» пов’язане з війною, чи не так? Адже воно впливає на здатність військової промисловості своєчасно й у достатніх масштабах виробляти озброєння. Що таке виробництво за принципом «точно вчасно»?
Майкл Бонерт: Ідея виробництва за принципом «точно вчасно» бере свій початок, як правило, з розвитку японської промисловості у 1970–1980-х роках, насамперед компанії Toyota та інших виробників.
Раніше підприємства зазвичай зберігали запас матеріалів на десять, двадцять або навіть тридцять днів. Якщо це був універмаг, то він мав великий склад позаду магазину із запасами товарів. Якщо це був завод, то він тримав на складі запас болтів на кілька тижнів. Якщо це був нафтопереробний завод, то він мав два або три комплекти запасних деталей.
Концепція виробництва «точно вчасно» запропонувала інший підхід. Завдяки сучасним комп’ютерним системам і логістиці можна тримати лише один комплект запасних деталей замість двох чи трьох. Або, якщо ви знаєте, що вантажівка приїде завтра, достатньо мати запас морозива лише на вісім чи тридцять шість годин.
Це означає менше непроданих товарів, менші витрати на складське зберігання і відсутність втрат, якщо на ринку з’являється новий продукт і старий товар більше не потрібен. Тобто ця система надзвичайно ефективна і дозволяє істотно скоротити витрати.
Проблеми починаються тоді, коли виникають будь-які перебої в постачанні.
Якщо говорити про військову сферу, то військове виробництво не може працювати як звичайне стабільне цивільне виробництво.
Армія за своєю суттю є страховим полісом. Жорстким, силовим страховим полісом. Її призначення полягає в тому, щоб бути готовою тоді, коли країні потрібно захистити себе або досягти своїх національних цілей.
Якщо ж ви працюєте за принципом «точно вчасно», то дуже важко швидко наростити виробництво або так само швидко його скоротити.
Тому ця система чудово працює в умовах тривалої стабільності, але виявляється дуже слабкою, коли стикається із серйозними потрясіннями або кризами.
