Саміт НАТО в Анкарі став важливим сигналом підтримки України та продемонстрував більш рішучу позицію Альянсу щодо війни з Росією, вважає контр-адмірал ВМС США у відставці Марк Монтгомері, старший науковий співробітник Фонду захисту демократій (FDD).
В інтерв’ю Independence Avenue Media він зазначає, що союзники приділили особливу увагу найгострішій потребі України — посиленню протиповітряної оборони, а також обговорили спільне виробництво систем Patriot, у тому числі за участі України. Водночас Монтгомері застерігає, що реалізація цього проєкту вимагатиме часу, тому Київ має паралельно розвивати власні засоби ППО.
Експерт також вважає, що президент США Дональд Трамп дедалі більше усвідомлює, що саме Україна має сильніші позиції у війні, а президент Володимир Зеленський «тримає козирі». На його думку, це може вплинути на подальшу політику Вашингтона щодо України.
Водночас Монтгомері наголошує, що союзникам США не варто втрачати пильності щодо майбутньої політики адміністрації Трампа стосовно Європи. Він також аналізує перспективи американської військової присутності в Європі, розвиток оборонної промисловості НАТО, можливе розширення безпекової підтримки України, політику Альянсу щодо Ірану та перспективи повернення Туреччини до програми F-35.
Інтерв’ю записане 9 липня 2026 року та скорочене для стислості й зрозумілості.
Картлос Шарашенідзе, Independence Avenue Media: Президент Трамп назвав саміт НАТО «надзвичайно успішним». Чи погоджуєтеся ви з такою оцінкою? Чи було на цьому саміті щось, що вас здивувало?
Контр-адмірал у відставці Марк Монтгомері, старший науковий співробітник Фонду захисту демократій: Я б сказав, що саміт був успішним. По-перше, тому що планка того, що вважати успішним самітом, є доволі низькою. По-друге, попри дуже невдалий початок, коли президент без жодної очевидної причини різко накинувся на своїх європейських союзників, згодом розмова стала змістовною, особливо щодо того, як розвивається війна в Україні та якою має бути належна підтримка України.
Ми побачили багато свідчень цього як з боку європейців, які й надалі рішуче підтримують Україну, так і з боку президента Трампа, який погодився, принаймні попередньо, на кілька важливих кроків, що допоможуть посилити українську протиповітряну оборону. І це дуже важливо.
Водночас є питання, які мене й досі непокоять, зокрема американська військова присутність у Європі та подібні речі, які прямо не обговорювалися. Цілком можливо, що вже найближчими тижнями або місяцями Сполучені Штати оголосять рішення, які перекреслять той позитивний настрій, що сформувався наприкінці саміту. Але, повторюся, початок був невдалим, а завершення — сильним.
IAM: Як ви вважаєте, чи мають союзники тепер більше впевненості, що Сполучені Штати виконають свої зобов’язання за статтею 5, якщо колись виникне потреба їх застосувати?
Монтгомері: Думаю, якої б думки ви не були про президента Трампа до саміту і про його надійність як союзника, після саміту ця думка навряд чи змінилася.
Під мостом уже забагато води спливло: погрози щодо Гренландії, згортання підтримки України, рішення щодо зміни американської військової присутності в Європі, які ухвалювалися без будь-яких консультацій із Польщею та країнами Балтії. Усе це вже сталося. І зробити вигляд, що цього не було, неможливо.
Тому, на мою думку, союзникам США по НАТО варто й надалі зберігати занепокоєння щодо дій президента Трампа протягом решти його президентського терміну.
IAM: Ви щойно згадали про чисельність американських військ у Європі. На борту літака дорогою з Анкари президент Трамп заявив, що майбутня чисельність американського контингенту все ще може залежати від таких питань, як Гренландія та Іран, хоча остаточного рішення, за його словами, ще не ухвалено. Чи змінює це те, як союзники мають оцінювати підсумки саміту?
Монтгомері: У скаргах президента Трампа щодо чисельності європейських збройних сил є певна частка правди. Якщо протягом 20–25 років витрачати на оборону менше ніж 2% ВВП, то зрештою ви просто не зможете себе захистити. НАТО — це складна структура. Це не одна країна, а 32 держави, тому, коли їхні армії, флоти та військово-повітряні сили діють разом, виникає чимало неефективностей.
Усе це означало, що приблизно станом на 2022 рік європейський внесок у спільну оборону був вкрай недостатнім. А спроможність європейців самостійно, без Сполучених Штатів, сформувати сили для протистояння такому рівному за силою противнику, як Росія, була практично мізерною. Зараз вони роблять набагато більше, особливо Німеччина. Звісно, Польща та країни Балтії першими почали нарощувати свої оборонні можливості, але це, відносно кажучи, невеликі збройні сили.
Німеччина ж справді взяла на себе значно більшу роль, і саме це, на мою думку, президенту варто частіше визнавати. Вона стає одним із лідерів серед європейських країн НАТО. Якщо цей курс збережеться, то і Європа, і НАТО загалом будуть значно сильнішими.
Однак скорочення американської військової присутності в Європі або зменшення наших зобов’язань щодо швидкого перекидання військ у разі кризи, а це дві різні речі, не повинно перетворитися на відмову від союзників. Це повинно відбуватися узгоджено.
Найважливіше — чесно заявити, що в разі великої кризи чи війни з Росією Сполучені Штати нададуть менше військ, ніж раніше планувалося. Причина полягає в тому, що ми маємо справу з авторитарною віссю — Китаєм, Росією, Північною Кореєю та Іраном. Сьогодні ці країни значно ймовірніше діятимуть спільно, і ми вже бачимо це на прикладі війни в Україні. Тому ми не можемо в разі кризи перекинути до Європи більшість наших підводних човнів, більшість винищувачів чи основну частину авіаносних ударних груп. Нам доведеться розподіляти ці сили між різними театрами.
Усе це можна було зробити краще. Можна було провести ширші консультації. Можна було встановити чіткі часові рамки, які дали б Європі ті п’ять або сім років, необхідні для досягнення потрібного рівня спроможностей.
Сподіваюся, після цього президент дасть міністру оборони Піту Гегсету вказівку діяти більш виважено. Потрібно й надалі пояснювати європейцям, що американських військ буде менше. І це правда незалежно від того, хто перебуватиме в Білому домі — президент Трамп, президент-демократ чи майбутній президент-республіканець. Сполучені Штати поступово скорочуватимуть свою військову присутність через характер загроз, які створює авторитарна вісь.
Проблема лише в тому, що президент Трамп і його команда, зокрема міністр оборони Гегсет, поки що не змогли ефективно донести це до союзників.
Корі Шейк: Україна заслужила на членство в НАТО, а США не повинні послаблювати Альянс
IAM: Поговоримо про підсумкову декларацію саміту. У ній наголошується на відданості НАТО принципу колективної оборони, Росія визначається як довгострокова загроза, підтверджується підтримка України та міститься заклик до розширення оборонного виробництва. Що потрібно, аби ці пріоритети стали реальністю?
Монтгомері: Я підтримую всі ці положення. Візьмімо, наприклад, оборонне виробництво. Європа справді має збільшувати власні виробничі оборонні спроможності. Але було б помилкою, якби вона пішла шляхом Франції й заявила, що не залучатиме американські компанії. Це було б неправильним підходом.
Протягом останніх двадцяти років Сполучені Штати підтримували свою оборонно-промислову базу й постачали зброю до Європи. І якщо тепер Європа раптом відмовиться від цього партнерства, це буде помилкою.
Водночас американський оборонно-промисловий комплекс не здатен одночасно забезпечити озброєнням усю Європу, самі Сполучені Штати, наших партнерів в Азії та на Близькому Сході. Тому мене дуже тішить, що німецькі компанії розширюють свої можливості, адже саме Німеччина є промисловим локомотивом Європи. Мене також радує, що польські компанії зможуть більше експортувати. Те саме стосується британських, французьких та італійських виробників. І, звичайно, Норвегія також реалізує дуже амбітну програму. Але все це має відбуватися у форматі партнерства, а не на шкоду чи шляхом виключення будь-якої окремої країни.
Саме тому пропозиції, які пролунали під час саміту щодо спільного виробництва американської зброї в Європі, є дуже правильним кроком. Вони визнають, що виробничих потужностей США недостатньо, але американські технології мають велику цінність.
Думаю, ми побачимо аналогічний підхід і щодо деяких безпілотних систем, які американські компанії вироблятимуть разом із європейськими партнерами, що володіють необхідною інтелектуальною власністю. Згодом до такого співробітництва, безумовно, долучиться й Україна.
Тож я налаштований оптимістично. Якщо все буде зроблено правильно, без карального підходу, що непросто, коли йдеться про президента Трампа, то НАТО має чудову можливість створити виробничі потужності, достатні для стримування будь-якої російської агресії.
IAM: З погляду Москви, як Кремль має сприйняти цю декларацію та підсумки саміту?
Монтгомері: Кремль має бути стурбований. І, як ми побачили, Путін майже одразу почав виступати з доволі агресивними погрозами.
Подивіться, ідея спільного виробництва комплексів Patriot в Україні є дуже цікавою. Водночас я сподіваюся, що це не означатиме, що Україна припинить розробляти власні ракети-перехоплювачі для систем протиповітряної оборони.
Мене надихає перспектива, що Україна зможе створити власний, дешевший засіб ППО. Можливо, він буде не настільки ефективним, як Patriot, але все одно достатньо ефективним і, головне, не залежатиме від того самого виробничого ланцюга. Адже навіть спільне виробництво Patriot усе одно створюватиме навантаження на ту саму систему постачання. Цієї проблеми ми таким чином не позбудемося. Тому я сподіваюся, що Україна розвиватиме обидва напрямки.
На місці Росії я був би стурбований. Саміт фактично намагався вирішити найбільшу проблему України — нестачу ракет-перехоплювачів для протиповітряної оборони. Обговорювалася також спільна робота над посиленням захисту українського неба. Подібних заяв ми раніше не чули від Сполучених Штатів ні за президента Байдена, ні за президента Трампа.
Думаю, всі знають, що президент Трамп любить підтримувати переможців. І поступово правда починає пробиватися крізь російську кампанію дезінформації, яка оточує президента і намагається переконати його, що Росія перемагає.
Можливо, російський генерал Валерій Герасимов здатен переконати Володимира Путіна, що Росія досягає успіхів. Але він не повинен бути здатним обдурити президента Сполучених Штатів, який має у своєму розпорядженні всю американську розвідувальну спільноту. Вона прямо повідомляє йому, що саме Україна має сильніші позиції, що саме Україна тримає козирі, і що, якщо Київ не припуститься якихось нелогічних кроків, він не програє, адже стійкість українських Збройних сил надто висока, щоб зазнати поразки на полі бою.
Коли президент Трамп це усвідомить і зрозуміє, що козирі на руках у президента України Володимира Зеленського, а не у президента Путіна, тоді, на мою думку, зміниться і його підхід до обох лідерів.
IAM: Ви згадали про рішення щодо виробництва Patriot. Що наразі відомо про цей план і що він може означати для України як у короткостроковій, так і в довгостроковій перспективі?
Монтгомері: Це вже дещо більше, ніж коли президент Трамп сказав, що, можливо, Україні передадуть ракети Tomahawk. Тоді це було лише припущення. Зараз усе звучить значно конкретніше, хоча попереду ще дуже багато кроків, які потрібно зробити.
Саме тому Україна повинна й надалі працювати над створенням власних засобів протиповітряної оборони. На мою думку, це може бути реалізовано швидше, ніж спільне виробництво Patriot зі Сполученими Штатами.
Водночас мене не меншою мірою тішить, що США запускають спільне виробництво Patriot із Німеччиною. Там уже існує потужна й перевірена промислова база, яка здатна досить швидко розгорнути таке виробництво. Я також вважаю, що Німеччина постачатиме Україні ракети до Patriot у межах цього виробництва.
Отже, обидва проєкти, як у Німеччині, так і в Україні, зрештою можуть дати результат. Але дуже сподіваюся, що Україна паралельно розвиватиме й альтернативний напрямок, адже це досить ризикований шлях. Виробництво Patriot є дуже складним процесом, а постачання компонентів другого й третього рівня вже зараз перебуває під значним навантаженням через нарощування виробництва у США.
Тому я не думаю, що це дасть швидкий результат. Але це є частиною загальної політики підтримки України, яка має серйозно непокоїти Володимира Путіна.
IAM: Президент Трамп заявив, що виробництво комплексів Patriot є складним і технологічно непростим процесом, але українці здатні це зробити.
Монтгомері: Чи вважаю я, що українці можуть винахідливо знайти рішення майже для будь-якої проблеми, якщо матимуть доступ до необхідних технологій та інтелектуальної власності? Безумовно.
Але є окремі критично важливі компоненти Patriot, які обов’язково мають виготовлятися на конкретному заводі або на обмеженій кількості спеціалізованих підприємств. І саме цей ланцюг постачання зараз перебуває під великим навантаженням, оскільки Сполучені Штати намагаються різко наростити виробництво Patriot, фактично майже потроїти його протягом наступних п’яти років.
Японія також планує збільшити своє виробництво, наскільки мені відомо, приблизно вдвічі. До виробництва долучаться Німеччина та Україна. Це створює величезне навантаження на весь ланцюг постачання.
Тож питання не в готовності президента Трампа підтримати цей проєкт. Це питання науки та інженерії. Просто існує обмежена кількість таких компонентів, які можна виробити за певний проміжок часу. Саме тому необхідно паралельно працювати над зміцненням усього виробничого ланцюга.
IAM: Зустріч президента Трампа з президентом Зеленським, схоже, суттєво відрізнялася від їхніх попередніх контактів. Як ви вважаєте, чи означає це, що адміністрація США починає змінювати свій підхід до України?
Монтгомері: Наразі так. Але саме в цьому й полягає проблема цієї адміністрації. Зараз усі сигнали свідчать про покращення відносин.
Я думаю, що насамперед це зумовлено бажанням президента Трампа підтримувати переможців. І не думаю, що це зміниться. Україна очевидно перебуває у сильнішій позиції. Також, на мою думку, вдалося прорвати російську кампанію дезінформації, яка впливала на президента через Такера Карлсона та інших людей з його оточення. Вважаю, цей вплив значною мірою втрачено.
Втім, Стів Віткофф був зайнятий переговорами на Близькому Сході й зараз повертається. Він не був ефективним посередником у питаннях України. Тому я не виключаю, що ще можуть виникнути певні труднощі чи кроки назад.
Якщо говорити про підсумки цього саміту, то тенденція цілком очевидна: співпраця між США, Європою та Україною посилюється. І це має вирішальне значення.
Президент Зеленський заслуговує на велику повагу. Він проявив терпіння й дисципліну. Після невдалої зустрічі в лютому 2025 року він зробив усе можливе, щоб підтримувати президента Трампа та ефективно вибудовувати з ним відносини. І ця півторарічна робота починає приносити результати.
Я не думаю, що президент Трамп запросить Зеленського на різдвяну вечерю, але переконаний, що він уже сприймає Зеленського як лідера, який здобуває перевагу, і розуміє, що Україна має достатню військову та суспільну стійкість, щоб вистояти у протистоянні з Росією.
Найважливіше зараз — і надалі зривати російські наступальні операції та не дозволяти Росії просуватися вперед.
IAM: Хотів би запитати вас про Іран. Іран також згадується у підсумковій декларації саміту, а президент Трамп розкритикував союзників за те, що вони не допомогли, коли «мали таку можливість», хоча згодом сказав, що тепер вони хочуть допомогти. Якщо режим припинення вогню фактично припинив дію, а конфлікт знову загострюється, яку роль, на вашу думку, союзники по НАТО реально можуть відіграти?
Монтгомері: На мою думку, президент надто критично ставиться до Європи в цьому питанні. Справа в тому, що ми не попередили європейців заздалегідь. Я певною мірою це розумію. Вважаю, що необхідність зберегти операцію в таємниці та важливість точного моменту ударів, зокрема по керівництву Ірану, не дозволяли повідомити союзників завчасно.
Втім, за кілька тижнів до цього можна було провести закриті брифінги й сказати: «Ми налаштовані серйозно. Ось що ми розглядаємо», не розкриваючи конкретних термінів.
А вже після початку ударів можна було значно активніше працювати із союзниками на дипломатичному рівні. Частково проблема полягала в самовпевненості перших днів операції, коли все відбувалося успішно, і президент вирішив не залучати союзників дипломатичними засобами.
У результаті спочатку виникли певні обмеження щодо використання повітряного простору та авіабаз. Але приблизно 90% цих обмежень дуже швидко були зняті. Винятком залишилася Іспанія, однак переважна більшість проблем була оперативно вирішена. Американські військові зрештою отримали ту підтримку, яка була їм потрібна. Існували окремі винятки, але загалом необхідну підтримку вони мали.
Думаю, в Анкарі йшлося насамперед про важливість дотримання міжнародного права в Ормузькій протоці та про можливість того, що в майбутньому союзники можуть надати сили для забезпечення безпеки судноплавства.
Якщо говорити реалістично, то передусім ідеться про мінні тральщики. Одна з проблем НАТО полягає в тому, що багато країн Альянсу мають недостатньо потужні військово-морські сили. Коли країна витрачає на оборону 2% ВВП або навіть менше, найбільше від цього страждає саме флот, адже військові кораблі великі, дорогі у виробництві та надзвичайно дорогі в експлуатації.
Це добре видно на прикладі Королівського військово-морського флоту Великої Британії. Сьогодні він є лише тінню того флоту, яким був колись.
Тому ми, можливо, побачимо певну підтримку з боку Франції чи Великої Британії, але вона буде дуже обмеженою порівняно, наприклад, із 18 американськими есмінцями, які вже перебувають у регіоні й здатні проводити операції з морської блокади та контролю судноплавства. Тож подивимося, що з цього вийде. На мою думку, це було непоганим рішенням і для президента, і для Європи.
І ще одне. Протягом усього саміту європейські союзники діяли дисципліновано, підтримували позиції Сполучених Штатів і загалом зробили все правильно. Другий день саміту для президента Трампа був вдалим. Але його пресконференція після прибуття була недоречною й абсолютно непотрібною.
Іронія полягає в тому, що президент багато говорив про те, наскільки чудовою є Туреччина. Насправді Туреччина не надала якоїсь особливої допомоги в питанні Ірану й ніколи не була особливо корисним партнером у протидії іранському режиму. Тож у цьому питанні президент, схоже, і сам дещо плутався.
IAM: Зараз активно обговорюють можливість скасування Сполученими Штатами санкції проти Туреччини та надання їй дозволу їй повернутися до програми F-35…
Монтгомері: Для повернення до програми F-35 існують також законодавчі обмеження, ухвалені Конгресом. Тому Туреччині, найімовірніше, доведеться відмовитися від російських зенітно-ракетних комплексів С-400.
Для Ердогана це принципове питання. Я навіть не впевнений, що Туреччина взагалі використовує ці С-400. Ходять чутки, що вони досі стоять, образно кажучи, нерозпакованими в коробках. Але щоб від них відмовитися, Ердогану довелося б визнати, що купівля цих систем була помилкою.
А Ердоган має чимало спільних рис характеру з Трампом. Одна з них полягає в тому, що він не здатен визнавати власні помилки.
Тож, можливо, Туреччина зрештою й отримає F-35, але точно не найближчим часом. Для цього ще потрібно виконати низку умов.
До того ж на літаки F-35 вже існує довга черга замовників. І за президентства Трампа жоден F-35 до Туреччини поставлений не буде.
А далі вже інший президент вирішуватиме, як тлумачити чинне законодавство. Тож побачимо, як розвиватиметься ця ситуація.
IAM: Перед самітом ви назвали кілька критеріїв, за якими його можна було б вважати успішним. Озираючись назад, як би ви оцінили підсумки саміту з огляду на ці критерії?
Монтгомері: Думаю, щодо першого пункту, визнати прогрес у збільшенні оборонних витрат, але водночас вказати на тих, хто відстає, це було зроблено. Президент Трамп дійсно звернув увагу на тих, хто відстає. Не так, як це зробив би я, але цей пункт можна зарахувати.
Генеральний секретар НАТО Марк Рютте має відповідний список і контролює виконання зобов’язань. Не можу не сказати, наскільки Альянсу пощастило, що саме Марк Рютте зараз обіймає посаду генерального секретаря. Він чудово справляється з роллю посередника між президентом Трампом та європейськими союзниками.
Другий пункт стосувався американської військової присутності в Європі. Тут питання залишається відкритим. Трамп говорить, що рішення ще не ухвалене, а Рютте намагається створити спеціальну робочу групу, щоб цей процес відбувався виважено. Насправді для цього вже існують відповідні механізми. Я сподіваюся, що після саміту Трамп доручить міністру оборони Гегсету діяти більш продумано. Тому цей пункт поки що залишається відкритим.
Щодо критики Путіна, то її, на мою думку, прозвучало навіть більше, ніж я очікував.
Стосовно Ірану все приблизно відповідало моїм очікуванням. Це були досить стримані формулювання, але все ж таки декларація визнає роль Ірану та те, що саме він є дестабілізуючим чинником у цьому конфлікті.
І нарешті, оборонно-промислова база. Тут, на мою думку, результат дуже хороший. Було багато розмов про спільне виробництво комплексів Patriot, про закупівлю американського озброєння, а також про закупівлю європейської зброї.
Можливо, президент Трамп не сформулював би це саме так, як я, але Сполучені Штати виграють від того, що Європа матиме потужний оборонно-промисловий комплекс. Розумію, що це може бути не найкращою новиною для Lockheed Martin чи Boeing, але це добре для Америки, тому що Сполученим Штатам потрібні союзники із сильними оборонними виробничими можливостями. До того ж невелика конкуренція ще ніколи не шкодила таким компаніям.
Загалом я вважаю, що саміт був успішним, хоча не всі п’ять поставлених цілей вдалося реалізувати повністю.
