Сполучені Штати, Європейський Союз та Україна просунулися у напрямку мирного врегулювання, однак небажання Росії брати участь у переговорах і невирішене питання щодо механізмів припинення вогню й надалі перешкоджають досягненню миру, зазначив в інтерв’ю Independence Ave Media Джон Лаф, керівник з питань зовнішньої політики Центру Нової Євразійської стратегії.
Зростаюча узгодженість позицій західних держав щодо зобов’язань для України може перерости в нову міжнародну угоду, яка може піти «значно далі, ніж положення Будапештського меморандуму», вважає експерт.
Водночас, за словами Лафа, президент Росії прагне миру лише «на російських умовах», що фактично означає капітуляцію України, і Путін, найімовірніше, відкине підтримані Заходом безпекові домовленості.
Росія перебуває під значно більшим тиском, ніж це може здаватися з її риторики, вважає експерт. Водночас він не вірить, що самі по собі економічні чинники змінять розрахунки Путіна.
Серйозні проблеми президентові Росії може створити необхідність компенсувати великі втрати на полі бою. Для цього, ймовірно, доведеться оголошувати часткову мобілізацію, що може спровокувати масовий відтік населення, каже Лаф. «Востаннє, коли це сталося наприкінці 2022 року, близько мільйона людей залишили країну», нагадав експерт. Додатковим викликом для Путіна можуть стати й невиправдані очікування росіян на швидке завершення війни, адже як еліти, так і суспільство втомилися від війни.
За оцінкою Джона Лафа, президент США Дональд Трамп «доклав надзвичайних зусиль, намагаючись зрушити мирний процес з мертвої точки», однак складність замороження лінії фронту робить швидкі результати малоймовірними.
В інтерв’ю головній редакторці IAM Ії Меурмішвілі аналітик ділиться своїми поглядами на те, що нарешті усвідомили в адміністрації Трампа щодо мирних переговорів, дає оцінку ситуації на полі бою, пояснює, чому, на його думку, Путін вважає, що українці не витримають тиску, та окреслює, чого очікувати найближчим часом.
Розмова з Джоном Лафом відбулася 17 грудня 2025 року і була відредагована з метою скорочення обсягу та для більшої ясності. Читайте українською та дивіться англійською.
Ія Меурмішвілі, головна редакторка IAM: Як би ви оцінили мирний процес? Чи вважаєте ви, що ми стали ближчими до миру в Україні?
Джон Лаф, керівник із питань зовнішньої політики центру нової євразійської стратегії: Цього тижня було досягнуто певного суттєвого прогресу з боку України, Європи та США. Було цікаво спостерігати, як США та Європа безперечно знайшли певні спільні позиції щодо широко обговорюваного питання гарантій безпеки. Я дуже обережно ставлюся до використання терміна «гарантії безпеки»…
На мою думку, значно доречніше говорити про те, що саме потрібно для стримування майбутньої російської військової агресії. Хай там як, сама ідея закріплених у міжнародному договорі зобов’язань щодо підтримки майбутнього України виходить далеко за межі положень Будапештського меморандуму…
Фактично саме про це українці й просили. І побачити, як це починає вимальовуватися, для мене було, відверто кажучи, дещо несподівано. Я вважав, що на це знадобиться більше часу. І, можливо, це свідчить про те, що у Вашингтоні усвідомлюють: якщо від українців вимагатимуть поступитися територіями, які вони нині контролюють, то натомість вони мають отримати щось вагоме.
Складається враження, що адміністрація США нарешті усвідомила..
IAM: Чи могли б ви пояснити, що означає угода, заснована на міжнародному договорі, у порівнянні з Будапештським меморандумом?
Джон Лаф: Це означає, що країни беруть на себе офіційні зобов’язання через свої парламенти. Вони підписують угоду, яка згодом ратифікується парламентами і зобов’язує їх надавати підтримку. Саме так функціонує Північноатлантичний альянс.
Україна просить про щось подібне до гарантій за статтею 5 Північноатлантичного договору. Вони хочуть чогось надійного — такого, що країни просто не зможуть проігнорувати. Тобто в межах договору вони будуть зобов’язані реагувати на певну ситуацію.
Водночас слід розуміти, що у випадку Північноатлантичного договору держави-члени формально не зобов’язані саме до військової відповіді. Вони зобов’язані відповісти загалом. Під час холодної війни, з огляду на тодішні сценарії, завжди вважалося, що у разі збройного нападу це мала б бути саме військова відповідь. Але теоретично це може бути й політична реакція.
Говорячи про всі ці речі, я постійно наголошую, що суть криється в деталях. Що саме буде прописано в угоді, наприклад, між Україною та Сполученими Штатами або між Україною та Великою Британією… Які саме зобов’язання візьмуть на себе Сполучені Штати, особливо ця адміністрація, яка прагне відійти від так званих «обтяжливих союзів» і фактично докорінно змінює підхід до відносин з Європою.
Складається враження, що адміністрація США нарешті усвідомила: аби досягти миру в Україні хоча б у якійсь формі, доведеться брати на себе зобов’язання, які… ця адміністрація раніше не вважала за потрібні. Деякі представники української сторони звертають увагу на іронію: Вашингтон не поспішає беззастережно підтримувати своїх союзників по НАТО. Ми, здається, дедалі частіше бачимо ознаки неоднозначного ставлення США до власних зобов’язань у рамках НАТО, але водночас вони можуть бути готові підтримати Україну. Це, певною мірою, несподівано.
Продовжуючи цю думку, ключове питання, звісно, полягає в тому, як на це відреагує Росія. І, зважаючи на сьогоднішню (17 грудня) промову Путіна перед колегією Міністерства оборони справді вкрай мілітаристську, з різкою критикою НАТО, особливо європейських членів Альянсу, можна бути абсолютно впевненими: це був попереджувальний сигнал. Очевидно, що Росія відкине ідею розміщення, наприклад, сил європейських країн НАТО на території України, навіть якщо йдеться про якусь форму командування, подібну до натовської. Вони просто скажуть, що це «червона лінія» і що це неприйнятно.
Це знову поставить адміністрацію Трампа перед дилемою: «Як нам вийти з цієї ситуації? Чи означає це, що заради досягнення мирної угоди потрібно ще більше тиснути на українців і європейців?»
Але, як на мене, ми вже майже вичерпали простір для маневру. І, можливо, президент Трамп зробить ще одну серйозну спробу з’ясувати, чи справді Путін хоче завершити війну. Адже Трамп постійно повторює, що Путін прагне миру.
Путін хоче миру на російських умовах. Він хоче капітуляції України. А Україна, очевидно, не готова на це… попри серйозні проблеми з людськими ресурсами, економічні виклики та загальну втому країни після майже чотирьох років війни…
Як казали мені деякі українці, щодо територій на Донбасі, від яких їх просять відмовитися, вони радше готові боротися за них і, можливо, втратити їх у довшій перспективі, ніж просто здатися без боротьби.
Російській армії знадобилося майже чотири роки, щоб захопити 20 відсотків Донбасу
IAM: Тобто ви не надто оптимістично оцінюєте прогрес.
Джон Лаф: Я не оптиміст щодо швидкого прогресу. Певний поступ усе ж можливий, адже зрештою, попри риторику Путіна, він перебуває у значно складнішому становищі, ніж це здається на перший погляд.
Відновлювати такі втрати, як зараз, і підтримувати необхідний рівень набору солдатів є серйозною проблемою. Не тому, що вони переймаються цими втратами, а тому, що потрібно зберігати відповідну чисельність. Якщо вони збираються просуватися далі на Донбасі, якщо спробують захопити, наприклад, велике місто, їм доведеться оголошувати мобілізацію. Чергову часткову мобілізацію. Востаннє, коли це сталося наприкінці 2022 року, близько мільйона людей залишили країну.
Ця війна непопулярна. І, що важливо, Путін сформував очікування, що війна скоро завершиться. Я впевнений, що як серед еліт, так і в суспільстві ця ідея сприймається позитивно, адже люди втомилися від війни. Тож якщо він не зможе цього забезпечити, думаю, з’явиться значно більше запитань щодо того, у чому взагалі сенс цієї війни. Просто отримати Донбас, як кажуть росіяни, це як валіза без ручки. Вона дуже важка, незручна і має вкрай обмежену цінність.
Мені здається, що Путін переконав сам себе або його в цьому переконали начальник Генерального штабу та військове командування, що на полі бою все йде добре. Що українці не зможуть триматися далі. І що в якийсь момент, уже зовсім скоро, фронт обвалиться. Але Путін говорить про це вже близько року. А російській армії знадобилося майже чотири роки, щоб захопити 20 відсотків Донбасу. І ще приблизно 20 відсотків залишаються попереду. Щоб завоювати цю територію, я не кажу, що їм знадобляться ще чотири роки, але це займе дуже багато часу.
IAM: Як ви оцінюєте ситуацію на лінії фронту? Ви говорили, що вона складна. Наскільки все погано? Чи має Путін стільки часу на своєму боці, як він вважає?
Джон Лаф: Безперечно, українська армія перебуває під дуже серйозним тиском. Передусім ідеться про проблему з людськими ресурсами. Також відчувається нестача озброєння й техніки. У деяких районах українські сили суттєво поступаються за чисельністю і з великими зусиллями утримують позиції. Водночас звіти, які я бачу майже щодня, майже завжди вказують на те, що українці в окремих місцях контратакують і навіть просуваються вперед.
Показовими є події минулих вихідних, коли президент Володимир Зеленський відвідав прифронтовий Куп’янськ, місто, яке росіяни, за їхніми заявами, нібито захопили. З’ясувалося, що вони могли вважати його взятим, однак, схоже, українці провели стратегічний маневр, після чого повернулися до міста й відбили принаймні частину території.
Це, по суті, демонструє, що російські військові майже напевно перебільшують власні успіхи. Саме за цю версію вхопився Путін і постійно її повторює. Але він не може робити це безкінечно, якщо просування відбувається з такою «черепашачою» швидкістю.
Кілька тижнів тому я розмовляв з експертом з російських питань, який вивчає телеграм-канали, де так звана Z-спільнота, патріотично налаштовані прихильники війни, обмінюється інформацією.
Він сказав мені, що його загальне враження полягає в тому, що російські військові, тобто люди, які безпосередньо керують цією операцією на місцях, не надто зацікавлені у перемозі. Статус-кво, ця виснажлива війна на виснаження, їх влаштовує, адже вони на цьому заробляють.
Якщо це вихідна точка, то не складається враження, що російська армія здатна швидко розгромити українців. Можливо, вона просто не може вести війну інакше, ніж у такому виснажливому форматі. Тож усе залежить від того, як довго українці зможуть зберігати стійкість.
Українська сторона й надалі залишається високо мотивованою. Повідомлення про масове дезертирство не досягли такого рівня, щоб підірвати цілісність фронту. Тому, на мою думку, можна сказати, що Україна за нинішніх обставин продовжує воювати на диво ефективно.
Ми дійшли до моменту, коли Трамп зумів узгодити позиції України та Європи з позицією США
IAM: Кілька разів із березня–квітня аналітики говорили, що президент Трамп уже бачить: Путін не хоче миру. Як ви вважаєте, ми все ще на цьому етапі, чи Трамп звинуватить європейців і українців, якщо процес зайде в глухий кут?
Лаф: Президент Трамп доклав надзвичайних зусиль, намагаючись просунути мирний процес. Він інвестував значний політичний капітал. Та зустріч на Алясці з «червоним килимом» для Путіна, фактично поверненням його з міжнародної ізоляції, була великим ризиком, який не виправдався. Очевидно, Трампа переконували, що Путін буде більш гнучким.
Примітно, що Трамп не здався. Він запровадив певні санкції, принаймні на словах. Якби їх реально застосували, зокрема санкції проти «Лукойлу» та «Роснєфті», а також підвищені мита для Індії, це безумовно посилило б тиск на російську економіку. Тож складалося враження, що Трампу набридло і він вирішив продемонструвати твердість та нарешті натиснути на Путіна.
Водночас видно, що він у певний спосіб зачарований Путіним і захоплюється ним, а Путін, з усіма своїми навичками колишнього співробітника КДБ, зумів скористатися тією своєрідною привабливістю, яку має для Трампа. Але зараз ми дійшли до моменту, коли Трамп зумів узгодити позиції України та Європи з позицією США. Раніше цього не було.
Тож він, очевидно, думає так: «Тепер м’яч на боці Путіна. Подивімося, як він відреагує». Він інстинктивно розуміє, що Путіну не сподобається багато з того, про що домовилися цього тижня. Росіяни вже дали це зрозуміти. Але Трамп, імовірно, вважає, що, поєднуючи особисту харизму з можливістю, принаймні теоретично, запровадити нові санкції та ускладнити життя Путіну, він зможе переконати його продемонструвати певну гнучкість.
А якщо це вдасться, тоді він буде готовий повернутися до українців і європейців і сказати: «Дивіться, це єдина угода, яка наразі можлива. Вам доведеться піти на додаткові компроміси. Я домігся від Путіна хоча б мінімального поступу. Тепер ваша черга зробити більше».
Але я все одно не думаю, що цього вистачить для справжнього прориву. Ризик для України полягає в тому, що Трамп може просто відійти від процесу, принаймні тимчасово, і сказати: «З мене досить. Продовжуйте воювати, але без підтримки американської розвідки. І я також припиню постачання американського озброєння, яке закуповують європейці».
Це був би крайній сценарій. Але цього разу справді складається відчуття, що він уже натиснув на українців настільки сильно, наскільки міг.
Попереду нас чекають дуже складні дні й, імовірно, місяці. І тут надзвичайно важливо правильно керувати очікуваннями. Президент Трамп — людина, яка поспішає.
Я пам’ятаю, як раніше цього року слухав колишнього спецпредставника Трампа з питань України генерала Кіта Келлога на Мюнхенській конференції з безпеки. Він тоді запам’ятався фразою: «Ми працюватимемо за часом Трампа». І це створювало очікування, що війни можна завершити швидко.
За інформацією, яка лунала в кулуарах під час переговорів у Берліні цього тижня, американська сторона нарешті усвідомила, що все це надзвичайно складно і швидко вирішити питання неможливо.
Давайте подумаємо лише про замороження лінії фронту. Ми навіть не говоримо про зміну кордонів чи демілітаризацію частини Донбасу. Йдеться лише про замороження конфлікту. Як на практиці забезпечити дотримання режиму припинення вогню?
Раніше цього тижня США говорили про можливість очолити механізм верифікації або створити його. Але як це взагалі можна реалізувати вздовж такої довгої лінії фронту? Йдеться про 1 000 кілометрів або більше. Від самого початку це колосальний логістичний виклик.
Це вкрай сумнівний підхід у цій війні
IAM: Спочатку ми бачили, як спеціальний посланець США Стів Віткофф кілька разів їздив до Росії та зустрічався з президентом Путіним. Потім ми побачили, як держсекретар США Марко Рубіо проводив зустрічі з європейцями та українцями. Складається враження, що над цією мирною угодою працювали дві паралельні команди.
Чи маємо ми тепер єдиний процес? Чи, на вашу думку, участь Рубіо на ранньому етапі перевела процес в інституційне русло? Чи ж Віткофф веде персональну дипломатію з росіянами?
Джон Лаф: Мені здається, що це й досі значною мірою персональна, нетрадиційна дипломатія з усіма проблемами, які вона створює. Водночас у Білому домі переконані, що саме комерційні домовленості можуть мотивувати всі сторони й допомогти подолати деякі традиційні труднощі, притаманні дипломатії з припинення воєн. На мій погляд, це вкрай сумнівний підхід у цій війні, який не враховує справжніх мотивів Росії.
Будьмо відвертими: Путін і далі говорить про завоювання всіх чотирьох регіонів України та їх включення до складу Росії, Російської Федерації, оскільки він переконаний, що це історично російські землі. Тому я не бачу, щоб Путін якимось чином відмовився від цього курсу.
